Ultima ratio

Чи, взявши благословення в рідної мами,

Почати боротьбу – з новими ворогами?

Тартак, Нічлава

 Вітер поступово надимає вітрила, вода тече і наповнює чашу терпіння, поліна тліють, новий росток вже майже пробив асфальт.

Коли я дивлюся на сучасних громадсько-політичних “діячів”, то мені хочеться плакати і спати, бо їх недолугі спроби щось довести один одному давно вже не цікавлять народ. Ми, народ, у свою чергу настільки звикли до комфорту, теплих офісів і термобілизни, що навіть думка про якісь “некомфорти” викликає у нас приступи панічного страху. Отож паралельні реальності сплітаються в одне велике “небажання”, і воно все більше і більше обростає жиром, втрачає здатність рухатися, набуває рис потворного черв'яка. Ми не хочемо нічого, бо якби хотіли, то взяли б і зробили!..

Навіть в сталінські часи люди вміти висловити свій протест так, щоб його почули, і метою були реальні зміни. А тепер протест став стилем життя. Кожен з нас відчуває себе гордим, якщо опублікує “розгромний” статус про теперішню владу. О! Це так складно бути героєм в соцмережах! Це такий стрес реформувати свідомість свого ж однодумця. Дійсно, життєво необхідно переконати один одного в тому, що ми таки маємо підстави нарікати на владу. Діалог десь такий:

- Я тобі кажу, що вони погані!

- Ні, це я тобі кажу, що вони бандити!

- Ну що ти!! Це ж я тобі кажу, що вони - крадуть!

- Ти не розумієш, я ж тобі пояснюю, вони все роблять для власного збагачення!... і т.п.

При цьому, жодна із сторін діалогу не усвідомлює до кінця хто такі вони, більше того, обоє розуміють, що ніяких їх немає. Є я, є моя родина, є мої друзі, є інші люди, яких я знаю чи не знаю. Ми всі нарікаємо і скаржимося, хизуємося просто шаленим успіхом статті, яку прочитали 100 осіб, хвалимо одне одного, робимо вигляд, що нам складно і що у нас купа справ. Насправді ж не робимо нічого. Ми вже давно нічого не продукуємо нового, бо нове нас лякає. Вираз “Краще синиця в руках” став нашим щоденним гаслом, ми вже забули, що існують журавлі...

Скажіть, хоч хтось, що я неправду кажу, що ми не погоджуємося на менше, що ми не обираємо «менше зло», не бажаючи створити Велике Добро… Я сама така. Конформістка. Не пишу свою дисертацію, бо злякалась своїх думок і відкриттів, не пишу проектів реформ системи внутрішніх справ, бо тисяч людей не змінити. Не видаю збірку віршів, бо думаю, що вони нікому не потрібні. Не народжую дітей, бо страшно і соромно приводити в цей світ нове життя. Я ж нічого не зробила, щоб цей світ став хоч трішечки кращим, точніше щось там робила, але не на повну силу.  Суцільні «не», постійні виправдання своєму знесиленню.

Набридло! Ця надумана «комфортність», ці пухнасті ланцюги, якими нас зв’язано по рукам і ногам, більше того, ми самі себе віддаємо в рабство! Чи ж не рабство? Дозволяємо вливати собі в горлянку тони бруду з рекламою, шоу, газетами. Пожираємо ілюзію щастя і напиваємося фікцією он-лайн кохання, закусюючи міражем «фейсбукової» дружби…

Я виросла на образах мужніх і сильних козаків, які понад усе кохали волю, які були вірними і щирими друзями, які вміли радіти і вміли… жити! З дитинства я знаю про мудрість українських жінок, про нашу надприродну здатність відчувати людей, про неймовірно сильну енергію, що наповнювала життям все навколо! Та в нас, українців, стільки природної сили, стільки вогню у наших очах і серцях! Де це все?! Гірко від того, що навколо пасивність. Вона виникає від прихованого розпачу, адже якщо постійно пригнічувати свої бажання, якщо реальність щодня дає обухом по голові, якщо вже ніхто не вірить у нашу країну, то з часом найзапекліший патріот теж втратить віру, найшаленіший оптиміст похнюпиться і згорбиться…

Я так більше не хочу і не можу! Братися за справу треба зі щирим серцем і вільною душею, й віддаватися справі повністю, до кінчиків пальців, до останнього удару серця, до останньої краплі крові. Моя країна заслуговує на зміни, а мій народ вартий справжнього життя!

Хай вітер змін підіймає наші вітрила, я знаю, шлях не буде легким – він буде тернистим. У нас запустять мільйони стріл осуду і колотимуть ін’єкції зневіри. Але я знаю людей, у яких в крові антитіла до байдужості, а в серці – щира віра в український народ. Я хочу, щоб наш вогонь підпалив купи минулорічного листя, яким засипана наша країна. І ми не будемо покірно класти голову на відсіч, наша мета – не статус невинно вбитого героя, що боровся, але не зміг. Досить вже не могти. Ми зможемо!

Більше не можна терпіти і страждати – треба брати і робити. Залишмо синиць іншим, вперед за жар-птицею!

Ми – той останній порив вітру, що зриває вітрила, та остання крапля, що переповнює чашу терпіння, та найважливіша іскра, яка розпалює багаття, і те останнє зусилля, яким паросток дуба пробиває асфальт.

Я не можу повзать. Я літати мушу!