Спрага за справжнім для України

Українцям критично не вистачає справжності. Того, що за інших умов вважається нормою, а в нашій реальності - ледь не геройством.

Війська, яке знаходить можливість захищати свою державу всіма доступними методами.

Міліції, яка виконує свої функції по захисту мирного населення.

Суддів, які є гарантами правосуддя.

Політиків, які налаштовані дослухатися до всіх громадян, незалежно від того, наскільки ця думка для них болюча. І не лише дослухатися, а й пропонувати рішення.

Журналістів, які готові притримати неперевірену новину, якою б смачною вона б не видавалася, і двічі переконатися, що це не інформаційна «качка».

Держслужбовців, які скеровані на вирішення проблем, а не їх заговорювання.

Громадян, які готові не лише реагувати на події в політичному житті черговим постом у соціальній мережі/ розмовою за пивом з друзями/ голосним реагуванням на події в серіалі чи ток-шоу (в залежності від віку та статті).

І цей перелік можна продовжувати до нескінченності.

Тому ми тішимося, коли військові відбивають напад терористів. Коли політики таки здійснюють, хай невеличкий, але крок на шляху до вирішення проблеми. Коли держчиновники, хай навіть під тиском громадськості, відміняють рішення про забудову єдиного на весь мікрорайон зеленого скверу.

Коли громадяни таки збираються разом, щоб відстояти власні права. І справді, кожен з таких випадків є невеличкою, але перемогою. Бо лише з таких випадків вибудовується справжня країна.

Не напіврозкладений труп окрайця імперії, яка сама давно вже почила в Бозі, але досі існує в уяві частини людей, які народилися в країні з назвою на чотири дивні літери СРСР. А справжня держава, зі справжніми системами, зі справжніми механізмами, словом СПРАВЖНЯ УКРАЇНА.

І не варто сподіватися, що СПРАВЖНІ люди, які боролися і загинули на Майдані, привнесуть в наше буденне життя справжність назавжди. Не варто сподіватися, що СПРАВЖНІ дії, які вчинялися та вчиняються на майданах та площах міст України і по всьому світу зарядять усе наше життя відчуттям справжності. Бо це єдине відчуття, яке потребує щоденного підтвердження. Фактично кожним нашим вчинком, кожною нашою дією ба навіть кожним нашим словом.

Справжність дуже болюча, бо вона примушує оцінювати світ не через рожеві окуляри сподівання на краще і навіть не через чорні – добре там, де нас нема. Вона не дає дивитися на світ у чорно-білих тонах, вчить відрізняти відтінки сірого, розрізняти величезну кількість барв, відчувати неймовірну кількість нюансів.

Справжнім бути важко, бо це відповідальність, яка існує завжди в тобі і поруч з тобою.

Але лише справжні вчинки заслуговують на увагу і залишаються в пам’яті. Лише справжні слова цитуються і западають в пам’ять. В переломний момент життя, який зараз однозначно є в історії нашої країни та й світу вцілому, справжність цінується куди більше, ніж у мирний пересічний час. Бо лише вона стає осередком спокою. Власне, не відчуттям безпеки, бо часто справжність дає розуміння, наскільки все серйозно і відповідально, а саме спокою. Бо вона означає готовність сприймати життя таким як воно є і реагувати на його виклики у повній відповідності до ситуації.

Тому – цінуймо справжність в усьому. Культивуймо її у військових, міліції, суддях, журналістиці, чиновниках, політиках і в собі. Перш за все в собі.

Ніколи не можна вимагати від когось бути справжнім, коли від себе цього не вимагаєш. Коли це не стає твоєю повсякденною практикою. А коли таке відбувається, то дивним чином справжнього навколо стає куди більше. І ти вже не розумієш, як можна по-іншому, не по-справжньому. Дуже часто тому, хто справжній нереально зрозуміти того, хто таким не є. І, чесно кажучи, не треба розуміти. Бо це не справжнє.