Про Беркут, побиття і людяність...

«Не шукай у них людське..То вже нелюди», - засмучено сказала я Даші Ткацевич, яка намагалася апелювати до людяності беркутівців.

У їхніх очах – нуль думок і розуміння. Вони по-дурному усміхаються і кажуть: «А зачєм ти мєня снімаєш? А? Как тібя завут?». Вони б’ють безневинних людей ногами по нирках, ідуть головами дівчат і буцають ногами по голові.

«Чи в них матерів немає, дітей? Нащо ж вони катують мирних громадян? За що?», - у панці кричу я і ридаю ридма. Від болю, злості і нерозуміння:звідки така жорстокість береться.

І не кажіть мені, що в них робота така: роботу кожен обирає сам. Чомусь ні один з моїх друзів-журналістів не пішов працювати на провладні канали, газети, радіо. І не тому, що вибір роботи такий великий (скоріше навпаки), а тому, що вважають честь і гідність важливіші за все. І що людям не байдуже, з якою совістю лягати спати і якими очима дивитися на людей. А ті,хто йдуть у Беркут, ті, хто б’є невинних людей, самі такі ж злі і нарвані, як і ті, хто їм надає злочинні накази.

На тренінгах з написання статей я завжди кажу: «Якщо ваш матеріал, ваша робота  призведе до нещастя іншої людини, то як тоді жити?». Ніяк. Бо я та мої друзі-демальянсівці переконані, що жити треба з любов’ю до людей  і повагою їхніх прав.

Але , очевидно,міліціянти укупі з Беркутом про таке і не здогадаються. Вони надали нам такі збитки: два вкрадені намети, 1 спальний мішок, десятки подряпин і синців, десятки побитих нирок, викручених рук, декілька  відтоптаних голів, 1 подерті штани, три подерті куртки та сотні знищених нервових клітин.

Допоки це продовжуватиметься? Доки нас битимуть наші ж охоронці? Доки в міліцію набиратимуть неосвічених неандертальців?

Час змін настав. Якщо нас буде більшість, Беркут нічого не зможе зробити. Досить терпіти і страждати.Досить.