Потворність міста, у котрого крадуть душу

Коли живеш у великому місті, то хочеш вивчити його, відчути пульс його вулиць, зловити темп його руху, зазирнути в очі його ночі. Гуляєш вулицями, вдивляючись у завитки орнаментів на будинках, у красу дерев, що вже готові до весни, посмішки людей, смак міської кави у затишному кафе. Але поступово починаєш відчувати щось інше, якусь іржу, що роз’їдає гарну картинку, щось вороже, іншу рису цього міста. Це щось живе на вулицях, відбивається в обличчях перехожих, розбризкується шинами машин. І в якийсь момент ти починаєш бачити її – потворність цього міста. Вона всюди: у розбитій бруківці тротуарів, у напіврозвалених трамваях, у смороді вокзалу, гнилі овочів у супермаркетах, у жахливих вибоїнах доріг. Ця потворність падає льодяними брилами на голови людей і дахи машин, вливається в горло вульгарністю жінок, несмаком чоловіків, нетактовністю продавців, грубістю охоронців.

Через потворність ти перестаєш помічати красу, адже єдине почуття, яке переповнює тебе – це відраза, ніби у громадському туалеті. Напевно, саме звідти вона поширюється – з картонної коробки з надписом «Каса, 2 грн.» на вокзалі, з брудно-синіх кабінок, з черг у макдональдсах, з вбиралень у міжміських поїздах, якими люди приїжджають у це місто. Потворність змінює риси облич, вони стають негарними, злими, очі більше не сяють, тіло втрачає форми, одяг втрачає барви. Потворність робить дітей товстими і жадібними, вони не бачать сонця за екранами телефонів, не відчувають тепла тварин, стають бездушними і безжальними.

Приголомшений і замислений ти йдеш містом, шукаєш навколо красу, яка переважить потворність. Вона є у алеях парків, ранковому світанку над Дніпром, тишею опівнічного Подолу, але її недостатньо, бо люди надають перевагу лінощам потворності. І врешті, коли уже зневіришся у пошуках краси, бачиш відполіровану до блиску, нову і гарну галерею сучасного мистецтва. Заходиш з надією на диво, підіймаєшся на п’ятий поверх, чекаючи вражень від зустрічі з прекрасним: твоєму погляду відкриваються фото некрасиво голих жінок, замизкане джакузі, синюшні обличчя від безпросвітного п’янства. Усе ще з вірою в диво йдеш далі, бачиш навколо лише хробаків, що їдять мертву плоть, картонне лайно, гори розірваних тіл – рафінована потворність під вивіскою «мистецтво».

Місто ще живе, можливо у невеликому музеї однієї вулиці, може у запашному хлібі маленьких пекарень, чи у вишуканих сукнях відвідувачок опери, можливо у класичній красі краваток міських юристів, чи у мантіях столичних суддів. Місто живе у тисячах шукачів мрій і в сотнях щасливців, що таки здійснили свої. Серед усієї потворності продавців квітів, їх показовій грубості, краса міста живе у тендітних тюльпанах і стриманих трояндах. Місто дихає киснем парків, видихаючи смог.

Ми живемо в місті, ми можемо пустити потворність всередину, дати їй зруйнувати нас, а можемо навіки поселити у серці красу, яка цокотітиме підборами по міських тротуарах, питиме маленькими чашечками запашне еспресо і буде змахувати скупу сльозу в театрі. Краса міста житиме у нас, проростатиме квітами на кожному балконі, протестуватиме на майданах і захищатиметься від потворної байдужості.

Потворність міста – це не відсутність краси, це відсутність душі, мертвість душ мешканців. Київ ще живий, бо ще живі в ньому поціновувачі його багатогранності.

Краса має переважити, адже скоро зацвітуть каштани.