Нема чого на дзеркало нарікати...

Сьогодні подивилась перші дві частини серіалу «Чорне дзеркало», а пізніше прочитала запис у блозі Віті Андрусіва «Нотатки над постмодерном» та всі коментарі про цей серіал (трохи звісно запізно для дискусії, але виникли думки…)

Питання давно стоїть болючіше. В обох частинах головні герої, що терорист, що людина-гвинтік, намагались довести всім людям про хворість системи. І обидва намагання не вдалі. Але першого хоча б можна поважати за послідовність не долучення, не вдалось - він наклав на себе руки. У другого, після влиття у керівну частину системи, бажання протестувати зникло.

І перша і друга ситуації кальки з нашого політикуму. Як стати частиною системи, яку необхідно змінити, і не зникнути у ній, і як не втратити бажання стати частиною цієї системи? Невдалу відповідь на першу частину активно, від виборів до виборів, демонструє опозиція, після приходу до влади. Адже з’являється і картинка навколо краща, і не бачений досі «стакан соку» на мілліарди доларів) А невдалу відповідь на другу частину наглядно демонструють громадяни країни, якім або байдуже на політику, і вони впираються у ТВ-мило або шоу (з коментарями: як все мене дістало) або вони емігрують з наміром любити до нестями Батьківщину закордоном.   

І подібні кальки з життя наразі всюди - у кіно, книгах, театрі. Всі вони мають нарешті подіяти з акумулятивним ефектом, накопичитись до «точки не повернення» та вибухнути принципово новою відповіддю.