Претенденти на топ 5 зовнішньополітичних поразок 2008 року
02:00, 09.12.2008
Автор: Адміністратор
https://podrobnosti.ua/analytics/2008/11/28/568803.html
Віктор Андрусів, директор Інституту ДемАльянсу ім. Р. Шумана
Цей рік видається насиченим на кризи та поразки. Однак, з іншого боку, він вже дав і ще дасть багато конкретних відповідей на довгий час невизначені питання. Ціле коло таких питань пропонувала зовнішня політика України, яку постійно звинувачували в багатовекторності. Які національні інтереси України? Куди інтегруватися? Кого підтримувати? Всі ці питання викликали гарячі дискусії серед політиків і закінчувались без жодних рішень. Втім, перефразовуючи футбольне правило, коли ти не приймаєш рішення – їх приймуть замість тебе.
Рік ще, правда, не закінчився, але в українських політиків мало шансів обернути поразки на перемоги. Зрештою, хто змарнував 4 роки – не встигне за місяць. Тому ми спробуємо визначити претендентів на топ 5 зовнішньополітичних поразок року. Основним критерієм для вибору є співвідношення можливостей для досягнення позитивного результату і сам результат. Тобто на перше місце претендують ті поразки, яких найгарантованіше можна було уникнути. Тож в списку перебувають: отримання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), перспектива членства в ЄС, грузино-російський конфлікт, чергове газове протистояння та захоплення судна «Фаїна».
Отримання ПДЧ
Без сумніву, претендентом номер один на статус «невдача року» є втрата Україною шансів отримати ПДЧ. Поразка на цьому напрямі вже доконаний факт, який отримає своє підтвердження найближчими днями на саміті в Брюсселі. Зі всіх можливих пріоритетів української зовнішньої політики – отримання ПДЧ було найлегшим в досягненні і, тим не менше, провалено. Двічі. При тому, що передумов для отримання позитивної відповіді від НАТО та країн-членів було більше, ніж для негативної. По-перше, сам по собі ПДЧ не веде до членства в НАТО. Це всього-на-всього план з підготовки країни до вступу, який не зобов’язує НАТО автоматично її приймати. В певному сенсі можна сказати, що існуючий план дій «Україна-НАТО» і є фактичним ПДЧ, оскільки передбачає проведення значних внутрішніх реформ у відповідності з євроатлантичними прагненнями України. Насправді, бажання отримати ПДЧ було грою у формальність. В практичній площині, країна може самостійно проводити реформи залучаючи експертів НАТО, щоб досягнути потрібних критеріїв вступу, які, між іншим, тільки на одну третю складаються з військових. Ситуація почала розвиватись в нелогічному напрямі в тому, що отримання ПДЧ мало відбуватись в піку Росії. І це було пов’язано не стільки з реакцією російської сторони, яка була прогнозованою, а з ажіотажем навколо цього питання в самій Україні, де Президент та МЗС готувались подати результат як видатну перемогу.
По-друге, грузино-російський конфлікт додав шансів отримати не тільки ПДЧ, а й членство в короткотерміновій перспективі. Європейські лідери, зокрема, і недоброзичливці – Саркозі та Меркель, різко засуджували Росію та декларували необхідність захисту Грузії та України. Не склалось. Внутрішньополітичні події не дали шансів навіть мінімально використати сприятливу міжнародну ситуацію. Росія ж поступово повернула собі позиції, і на тлі самодискредитованих українських та грузинських політиків, ускладнила можливості отримання ПДЧ.
В цілому, шанси формалізувати українські перспективи членства в НАТО були високими, незважаючи на не популярність цього рішення серед суспільства та слабкість потрібних реформ. Проблеми скоріше виникли через грубі дипломатичні прорахунки. Зокрема, не варто було брати своїм єдиним адвокатом США, які мають і так напружені стосунки з лідерами ЄС в сфері міжнародної безпеки. Очевидно, що Франція та Німеччина не бажають бачити в НАТО «троянського коня» американців. Дипломатична гра потребувала більшої виваженості і нейтральності. Ще одним важливим прорахунком був той таки внутрішній ажіотаж, лейтмотивом якого було «геть від Росії», а не «більше безпеки з НАТО». Контрольним же пострілом стали осінні політичні кризи. Які б рішення не були прийняті на Брюссельському саміті, їх всі можна буде звести до того, що й було - « двері відкриті, але зайти ви не можете».
Перспектива членства в ЄС
На друге місце претендує невдача в отриманні перспективи членства в ЄС. Досягнути цього було складніше, ніж ПДЧ, але не неможливо. Загалом, важко назвати цю невдачу справою одного року. Дискусії в самому ЄС щодо його меж та майбутнього, які підсилились з проблемою прийняття нового договору, вимагали від України активної участі і всування своїх 5 копійок впродовж тривалого часу. І робити це було варто не тільки на офіційному рівні, а безпосередньо серед населення країн-членів. Власне, під кінець цього року політики спохватилися і вирішили запустити рекламний ролік на CNN для покращення іміджу країни. Правда, реклама почалася після саміту в Парижі, де нам вже відмовили в перспективі членства, і з самого відео важко зрозуміти, що спільного в України з Європою.
Тим не менше, при вдалій аргументації українські дипломати могли залишити затвердження перспективи членства актуальним в короткотерміновій перспективі. Можливо хвалена Угода про асоціацію і не містила б цього пункту, однак, можна було уникнути взагалі перенесення на невизначений термін українських шансів отримати членство. Власне, а які ж аргументи висувала Україна? З багатьох пафосних формулювань можна зробити всього два: Україна – європейська держава та значний демократичний прогрес. Щодо першого, то на відміну від українських політиків, в європейських карта Європи закінчується не на Уралі, а в місці, де починаються «погані дороги і дурні». Щодо другого, то європейцям важко зрозуміти чому прогрес на рівні законів не можна в реальності побачити на рівні життя населення.
Грузино-російський конфлікт
Конфлікт навколо Південної Осетії був тестом на міжнародну самостійність України. Світ уважно стежив за тим, чи зможе українська влада зайняти незалежну позицію і довести свою значимість в регіоні. Нажаль наслідком став провал не тільки зовнішньополітичного тесту, а й внутрішньої політики загалом. Чи можна цього було уникнути? Принаймні, могли бути створені шанси за допомогою концепції інформаційної безпеки. Вплив російського телебачення на українських громадян в багатьох регіонах вищий, ніж українського. Оскільки українці в більшості не дивляться BBC та CNN, інформацію про конфлікт вони отримували від «об’єктивних» російських ЗМІ. Тому нічого дивно, що 40% населення було переконано у вині грузинської сторони. Власне, правду про конфлікт з’ясовують і по сьогоднішній день, але державу, офіційну позицію якої не підтримують її громадяни, важко назвати самостійною. Незарах і третє місце в рейтингу невдач.
Ціна на газ
Ситуація в питанні ціни на газ, за критерієм можливості-результат, в сьогоднішньому варіанті може претендувати і на перше місце в нашому списку. Розмови про ціну в 400 доларів на тлі колосальних падінь цін на нафту, до яких прив’язана ціна на газ – відвертий шантаж і тиск. Потенційно Україна не може претендувати на ринкову ціну, оскільки сама регулярно блокувала питання переходу на неї. Хто ж знав, що буде фінансова криза? Тим не менше, односторонній диктат власника ресурсів може нарватись на такий же диктат власника труби. Тому за об’єктивних аполітичних обставин ціна на газ була б компромісною і скоріше за все балансувала б на рівні минулорічної. Однак, люб’язність українського Президента та МЗС щодо російської сторони занадто переповнена політичними питаннями, і, очевидно, кремлівські керівники порахували за доцільне долити політики і в газову ціну. Зрештою, чому б і ні? Російські доходи в наступному році від продажу нафти і газу будуть невеликі, частину можна перекрити і за рахунок України.
Навряд чи в підсумку газових контрактів буде зафіксована ціна в 400 доларів. Але будь-яка нижча ціна позиціонуватиметься як «подачка», «жест доброї волі» тощо. В підсумку, отримаємо те, що і мали отримати, тільки тепер в іншій неприємній обгортці.
«Фаїна»
Останнє місце в нашому списку претендентів на «зовнішньополітичні поразки року» посідає ще незавершена, але вже програшна, справа захоплення судна «Фаїна». Мабуть вичерпний аналіз можна буде зробити по її завершенню, хоча ряд питань підтверджують зовнішньополітичну неспроможність української влади захищати своїх громадян. Чому судно завантажене зброєю на мільйони доларів не охороняли? Де хвалені і браві українські корвети «Тернопіль» та «Луцьк» - герої літніх спільних з НАТО навчань? Де українські спецвійська? Що взагалі зроблено, щоб кожен український громадянин отримав впевненість, що буде врятований в такій ситуації? На даному етапі ми можемо задовольнятись тим, що «справа перебуває на особистому контролі Президента» і що «моряки живі здорові, МЗС передає їм продукти». Можливо і не варто розголошувати всі деталі переговорів з піратами чи підготовки плану зі звільнення заручників. Але 2 місяці занадто великий термін, щоб всі досягнення звести до зменшення ціни викупу. Зрештою, суспільство має отримати демонстрацію готовності влади до рішучих дій. Наприклад, коли держава формує міжнародну коаліцію по боротьбі з піратами, а не приєднується до неї, або коли в район захопленого судна відправляються бойові кораблі, держави-сусіди надають свої бази для військових літаків, коли просто є можливість спостерігати кроки влади в напрямі захисту життя своїх громадян. Силові сценарії, без сумніву, можуть бути недоречним, але демонстрація сили зайвою не буде, тим більше для успішності переговорів. Українці ж можуть спостерігати голослівні заяви про швидке вирішення питання, і неймовірні зусилля, які тривають вже понад 2 місяці. «Фаїна» - тест національних інтересів та спроможності їх ефективно відстоювати. Результат ще невідомий, а поки українська влада демонструє повну розгубленість і сподівання на випадок, допомогу інших, на що завгодно, окрім власних сил.
Рік ще не закінчився, і, можливо, деякі з зовнішньополітичних невдач вдасться згладити, а деякі навпаки стануть масштабнішими. Головне, щоб в ньому не з’явились нові претенденти на перше місце, що з такою зовнішньою політикою більш ніж реально.
