НАТО –квест
03:00, 11.04.2008
Автор: Адміністратор
.jpg)
Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана
Цивілізована дискусія – це єдиний наразі відомий шлях розвитку гуманітарної науки та формування нового знання. Це те, чого не має і не вистачає українському суспільству для з’ясування найкращої альтернативи або для вироблення нових. Формат останньої дискусії, яку я спостерігав на сторінках Главреду глибоко вразив мене. На жаль, я мушу визнати, що не толерантна поведінка одного з учасників є поширеним явищем серед українських науковців, які вдаються до грубощів або воліють уникати будь-яких дискусій побоюючись виказати власну некомпетентність. Тим не менше, дана дискусія – це мало не єдиний приклад публічної дискусії з використанням наукових аргументів, і дати згаснути їй однаково, що знищити зародки плідного врожаю. Я закликаю пана Гараня та інших науковців, яким притаманні етичні цінності, продовжити дискусію в руслі Україна-НАТО. Я переконаний, що ми можемо і мусимо продемонструвати конструктивну цивілізовану дискусію українському суспільству, і сформувати нову практику.
Тож повертаючись до дискусії по НАТО. Ажіотаж навколо цього питання змушує визнати НАТО злим генієм українського суспільства. Це питання настільки зручне для маніпуляцій, що його застосовують в різних сферах починаючи від покращення міжнародного іміджу до замилювання суспільству очей під час інфляції. Однак, проблемність НАТО криється не в ньому самому, а в наших суб’єктивних інтерпретаціях. Позиція апологетів «євроатлантичної» інтеграції (термін вигаданий українськими вченими) в своїй глибинній суті зводиться до того, що членство в НАТО – це єдиний спосіб врятувати Україну від Росії та зберегти її незалежність. Без сумніву, ця позиція навіяна страхами початку 90-х рр. і неспроможність української наукової думки виробити хоча б одну альтернативу, залишає її в силі. Для апологетів відмова Україні в ПДЧ в Бухаресті – національна катастрофа.
Позиції опонентів теж глибоко суб’єктивні, однак не настільки споріднені. Частина з них відробляють свою лояльність північному сусіду, отримуючи моральне задоволення від піар – росту Росії на міжнародному рівні. Інша частина займає нон-конформістську позицію через брак внутрішньої національної ідентичності українців. Ще частина просто захищає думку 60% необізнаного населення. Таким чином, дискусія про НАТО тісно переплетена з психологічними травмами та побоюваннями самих учасників, що не дає можливості вести її в незаангажованому напрямі.
Я спробую окреслити власне бачення інтеграції України в НАТО, а також визначити внутрішні та зовнішні передумови. На мою думку, необхідно принципово розрізняти дві речі: інтеграцію та членство. Перше є процесом здійснення реформ, досягнення позитивних результатів, та завершення демократичного транзиту. Друге, є втратою часткової суверенності, можливості самостійно впливати та визначати події в багатьох сферах. Інтеграція в НАТО чи ЄС – це готовий план реформ, який необхідно адаптувати до національних умов. Її особливість полягає в тому, що зміни здійснює політична еліта, суспільство відчуває результати, а країна зберігає свою суверенність. А далі наступає момент формального отримання членства, яке супроводжується мобілізацією національних сил, тривалих дискусій, спеціальною пропагандою з боку влади, і в підсумку, суспільною підтримкою на рівні 50%. Це досвід наших сусідів.
В контексті України, ми повинні говорити, що інтеграція в НАТО без членства – це єдиний спосіб створити боєздатну модерну армію. Коли я чую аргументи проти НАТО, то мене вражає, що більшість їх авторів навіть на секунду не задумуються над життям військових. Які умови може запропонувати держава військовослужбовцю? Які в нього шанси заробити на квартиру, вивчити дітей у престижному вузі? Я вважаю, що презентувати потрібно не суспільну думку, а в першу чергу, думку рядових військових. Шабаш ПР щодо листа трьох продемонстрував абсолютну без конструктивність, на яку тим не менше не звернули увагу опоненти. Чому противники НАТО просто не представлять план створення боєздатної армії?
Таким чином, ПДЧ потрібно розглядати як шлях модернізації української армії, єдиний можливий на сьогодні. Однак, треба відмежовувати ПДЧ і вступ, який має відбутись через референдум, або взагалі не відбутись. Так, для вступу не потрібно проводити референдум, але в українських умовах він бажаний. Успішний референдум – легітимізує позицію народу для цілого світу, і, особливо, для сусідів. Негативний референдум – залишає країну з досягнутими результати, тобто знов ж таки у виграшній позиції. Страх перед референдумом очевидний за підтримки 17%. Але тут винні, не антинатовська істерія, як вважають деякі експерти, а бездарність помаранчевої команди, і, головним чином, Президента.
В 2006 році в Україні вперше були закладені кошти на інформаційну кампанію про НАТО, близько 5 млн. грн. Із цих коштів 3,5 грн. були використані на форум «Україна міжнародній інформаційній карті світу», який, як видно з назви, мав мало відношення до євроатлантичної інтеграції. До речі, за підтримки Президента. Решта ж розбіглись на чергові брошури, які видають колосальними кількостями, не маючи жодного механізму розповсюдження. Доля коштів 2007 нажаль мені невідома, але зважаючи на політичні позиції тодішнього керівника уряду – сумніваюсь щодо їх цільового спрямування. Водночас, протягом цих років, Президент, який маніпулював питанням НАТО в 2004 році для формування підтримки на Заході, практично не використав жодних можливостей для покращення обізнаності населення в цьому питанні. Навіть більше, з 2007 року політтехнологи Ющенка визначили НАТО як політично нерентабельне питання. Ситуація не покращилась і зараз, коли помаранчеві повернули собі владу. Так досі не виконане розпорядження уряду, видане за Януковича, про підготовку плану заходів державної програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції. Це свідчить, що членство України в НАТО потрібно помаранчевим так само як і біло-синім.
Не менш складними є зовнішні передумови. Відверто вражає українська дипломатія в стосунках з Заходом. Поспішне бажання стати членом НАТО та ЄС, яке проголошує МЗС – важко визначити інакше як відсутність елементарної національної гідності. Про передумови цього, я вже писав. Звичайно, ми не можемо нікуди інтегруватись, якщо всі з нами вже давно інтегрувались настільки, наскільки їм це потрібно. Окрім цього, багато країн не можуть зрозуміти такої неадекватної, на все готової поведінки, і, водночас, відсутність елементарних досягнень на внутрішньому рівні. Але найгірше те, що українські дипломати не можуть зрозуміти суть міжнародної гри. Об’єктивно, кому потрібна корумпована Україна в НАТО? Хіба, що Росії, олігархи та спецслужби якої знають всі входи і виходи у нашу владу, і за певну суму завжди про лобіюють потрібний результат. З членством України та правом вето НАТО взагалі перестане діяти. Це чудово розуміють американські та європейські фахівці. Суть гри в іншому. Захід створює видимість реальних шансів вступу України та Грузії, а Росія починає торгуватись тільки б цього не трапилось. Тобто Росія поступається чимось там, де Захід і не планував нічого робити. Чудовий приклад - останні події про готовність допомагати НАТО. Захід грає в гру потенційних шансів, що залишає Україну в зоні невагомості, буферу. Вона хоче туди, де не беруть. І, водночас, не шукає альтернативи.
А власне, які проблеми України розв’язує вступ в НАТО? Часи змінились і боятись військової загрози збоку Росії, яка із Чечнею не може до кінця справитись, - смішно. Зрештою, в глобальну епоху змінилось саме поняття загрози. Велику небезпеку для незалежності країни становлять інформаційні, економічні та енергетичні загрози. Український телеефір завалений російським продуктом, наша держава і досі немає концепції інформаційної безпеки, російські підприємства володіють значним відсотком прибуткових українських підприємств, і наша залежність від російських енергоносіїв – це загрози, на які НАТО не має відповіді. А тим не менше, вони є першочерговими. В питанні НАТО нам треба взяти те, що ми можемо, зокрема, досвід та технології модернізації армії. А не те, що нам й так не дадуть.
Якби там не було, ми науковці маємо думати в напрямку альтернативи дійсним загрозам спочатку, і потім потенційним. В цьому руслі пропоную продовжити дискусію. В її рамках також бачу необхідність дати визначенню поняття могутності в глобальну епоху.
https://ua.glavred.info/archive/2008/03/26/094805-5.html
Поділитися Всі новини