Конструювання колективної ідентичності: перспективи в Україні. Частина ІІ

02:00, 13.12.2008

Автор: Адміністратор

https://ua.glavred.info/archive/2008/12/01/153646-7.html 

Віктор Андрусів, директор Інституту ДемАльянсу ім. Р. Шумана 

Після отримання незалежності, ситуація з пошуком колективної ідентичності в Україні була схожою з російською. Існуючі політичні інститути не відповідали деклараціям про «світле демократичне майбутнє», тобто не були сформовані в результаті певних демократичних практик. Тим не менше, було декілька принципових різниць. По-перше, українські радянські інститути були периферійними, тобто виконували технічні функції організації влади на місцях, тоді як центром ініціатив та мозком системи залишалася Москва. По-друге, боротьба в Росії спрямовувалась на зміну режиму, тоді як в Україні вона спрямовувалась на отримання незалежності.
Ці дві відмінності зіграли важливу роль в процесі становлення майбутньої політичної системи. У першому випадку, інститути не могли самостійно створювати запит на впливового лідера чи ідеологію, як це було в Росії. Особливістю їхнього внутрішнього апарату було вміння пристосовуватись до заданих вимог та ситуацій, а не виступати активним гравцем. Опортунізм політичних рішень, підготовка яких і лежить на не реформованому з радянських часів чиновницькому апараті, проходив червоною ниткою через всі уряди доби незалежності. Втім, ця проблема має ще одне походження. Роль Москви могла бути замінена новою ініціативною політичною елітою, яка мала використовувати існуючу систему інститутів для втілення важливих рішень та реформ. Однак, нові лідери українського руху були, головним чином, рекрутовані з історично-літературного дисидентського середовища. Будучи талановитими в піднятті народного руху, вони виявились менш здібними в питаннях державного будівництва та економічних реформ. Тобто утворився розрив в знанні між тим, що хотіли збудувати і як це зробити. В результаті, нова еліта програла номенклатурним опортуністам як Кравчук чи Кучма. Останній найбільше відповідав запиту інститутів на владу. Звільнившись від комуністичних цінностей з падінням РС, будучи фаховим знавцем радянської чиновницької культури, та не маючи жодних зобов’язань перед революційними натовпами, він підлаштував існуючу систему під свій егоїстичний інтерес, який був основною мотивацією чиновників пострадянської доби. Це допомогло Кучмі знайти підтримку всередині апарату та бути досить успішним в досягненні потрібних рішень, які, на жаль, не мали нічого спільного з розвитком держави. Фактично, в той час, як в російських коридорах влади жевріла надія на відновлення «національної гордості», в українських – проростав опортунізм.
Боротьба за незалежність, а не за зміну режиму, ставила перед політиками пріоритетним завданням розбудову та утвердження нової держави. В цьому контексті, український національний рух початку 90 – х об’єднав в собі невдоволене суспільство та український національний романтизм про незалежну державу. Тому політичний світогляд літературних дисидентів як першочергові кроки зі зміцнення держави вбачав у реанімації української національної культури, мови та традицій, тобто відновлення національної ідентичності. По-суті, логіка національного самовизначення полягала в тому, що необхідно було довести існування української нації, її відмінність від інших, і відповідно права на самовизначення, яке передбачалося Статутом ООН. Проблема виникла в розумінні слова «нація», яке в українському варіанті носило культурний характер і передбачало включення всіх існуючих етносів з домінуючою культурою титульного. Натомість, західне розуміння «нації» передбачає і громадянський контекст, тобто наявність території, інститутів та почуття спільності, а «національність» взагалі розуміється як громадянство. Різниця в цих визначення, та український вибір першого заклали передумови майбутнього політичного конфлікту.
Національно-культурний проект держави не відповідав структурі українського суспільства. Очевидно, що радянська система притупила в людей відчуття своїх національних та етнічних ідентичностей. Політичні інститути РС також протягом тривалого часу створювали певну ідентичність, яка фетишизувала перемогу у Другій Світовій, визначала Захід як постійних ворогів, формувала безапеляційну довіру до влади, та знищувала віру в особисту ініціативу. Відповідно, запропонована ідентичність не могла бути автоматично підтримана і засвоєна суспільством. Порушення були і в етнічній структурі, зокрема, етнічними українцями себе визнавали 76%, а спілкувались українською тільки 52%. Наслідком цих невідповідностей став конфлікт між двома великими групами ідентичностей в політичній та соціальній площині: націонал – патріотичними та орієнталістськими.
До націонал-патріотичних ідентичностей відносяться ті, які роблять наголос на культурних чинниках української нації: мові, історії та походженні. Представники цієї ідентичності актуалізують в українському просторі антиросійські питання, оскільки Росія виступає зовнішнім «Іншим», ворогом, який потрібний для мобілізації прихильників цієї ідентичності. Ця група не є однорідною всередині, і включає різні національно-патріотичні проекти від самих радикальних до більш поміркованих.
Група орієнталістських ідентичностей включає тих, хто відкидає національну і шукає альтернативні проекти, як: відновлення РС, Третього Риму, Євразійського Союзу тощо. Для цієї групи важливо актуалізовувати в українському просторі проблеми НАТО, УПА та української мови, оскільки культурна загроза є її «Іншим», ворогом. Як і попередня група, ця включає в себе різні проекти від радикальних до поміркованих.
Загалом, особливістю цих двох груп ідентичностей є взаємне культурне протистояння. Кожна з них намагається створити замкнуті інформаційні сфери, інтегрується з іншими типами ідентичностей, як релігія, і веде активну боротьбу за владу та встановлення гегемонії. В українській політичній площині ці дві групи складають електоральний розлам (cleavage), на основі якого і будуються основні політичні стратегії боротьби за владу. Водночас, поперемінний успіх в отриманні влади не створює передумов для встановлення гегемонії, а навпаки, доводить неспроможність представників кожної з груп реалізувати основні завдання та цінності своєї ідентичності, через взаємовиключність обох та слабкість політичних інститутів для їх реалізації.
Ці дві групи ідентичностей складають основу політичного знання в Україні. Політичні сили використовують свою ідентичність для розробки власних програм, проектів законів та проектів рішень. Ідентичності впливають на риторику політичних лідерів, зміст політичних дискусій, увагу електорату тощо. Оскільки в основі відмінностей між двома групами ідентичності лежать культурні фактори, то саме вони завжди виступають на передній план. Наприклад, три проблеми мова, НАТО та УПА носять культурний підтекст, і в політичному дискурсі значно домінують над соціально-економічними темами. Однак, насправді, ці проблеми не виступають пріоритетними для суспільства, і що особливо парадоксально, вони не є пріоритетними і для українських політиків. Фактично, в Україні утворилась ситуація, коли існуючі ідентичності не відповідають потребам та взаємостосункам між соціальними групами, але за відсутності нових відіграють домінуючу роль.
Націонал-патріотичні та орієнталістські ідентичності не відповідають і трьом сучасним лідерам української політики: Ющенку, Тимошенко та Януковичу. Віктор Ющенко завжди декларує свої національні та демократичні цінності, і найбільш чітко представляє свою групу ідентичностей. Останнім часом поширеною стала думка, що він єдиний має цілісний проект держави, але не може його втілити. Очевидно, що цей проект є вираженням його ідентичності, і по своїй суті нагадує щось схоже на прибалтійські республіки, які змогли швидко встановити гегемонію національної ідентичності і одночасно, шляхом інтеграції в ЄС, модернізували систему влади та стосунків в суспільстві. Проте, ідентичність чинного Президента потрапила в кризу після перемоги на виборах. На перший план вийшла проблема цілісності країни, вирішення якої націонал-патріотична ідентичність не давала. Відповідно, Віктор Ющенко потрапив в кризу власних цінностей, яка, без сумніву, стала джерелом політичних криз під час його президентства. На сьогоднішній день, він значно віддалився від своєї первинної націонал-патріотичної ідентичності, і скоріше його сучасна ідентичність схожа на гібрид старих цінностей та політичної доцільності.
Юлія Тимошенко не є носієм жодного цілісного проекту України, і хоча її теж можна віднести до групи націонал-патріотичних ідентичностей, насправді, вона має з нею дуже мало спільного. Культурні фактори відіграють незначну роль для прем’єра, оскільки її пріоритетними рисами є прагматизм та цілеспрямованість. Її приналежність до націонал-патріотичних ідентичностей виражається її іміджем, а не внутрішніми цінностями. Вона перебуває поза історією та культурою, основну роль відіграє тільки дійсний момент, його проблеми та завдання. Ці риси дають їй можливість інтегрувати в команду представників протилежних культурних ідентичностей і ефективно з ними працювати. Юлія Володимирівна не переймається виробленням комплексного бачення розвитку країни чи впровадженням певних цінностей, оскільки ці питання відносяться до того моменту, який ще не наступив. По-суті, існуючі групи ідентичностей не відповідають її цінностям, і приналежність Тимошенко до націонал – патріотичних склалась ситуативно.
Важко віднести до групи орієнталістських ідентичностей і Віктора Януковича. Хоча він представляє ту частину електорату, яка вболіває за російську мову та Росію в цілому, сам він, як і Тимошенко, не є носієм жодних комплексних проектів в цьому напрямку. Захист культурних цінностей своєї ідентичності для нього виступає проявом патріотизму перед своїм регіоном та виборцями. Однак, лідер ПР не відчуває гострих проблем з вживанням російської мови чи вступом України до НАТО. Його цінностями скоріше виступають висока посада, управління, а також зобов’язання перед своїми особистими друзями. Янукович не прагне до створення власного проекту, оскільки для нього важливо просто вирішувати існуючі проблеми незалежно від загальної політичної конструкції. Фактично, політична ситуація нав’язала йому вибір групи орієнталістських ідентичностей.
Таким чином, дійсні політичні лідери стали жертвами існуючого поділу і вимушено приєднались до тієї чи іншої групи ідентичностей, при цьому внутрішньо не поділяючи їх цінностей. Тобто відсутність альтернативного вибору та здатності його створити поставила їх в ту ситуацію, в яку вони часто ставлять своїх виборців – «вибір із двох зол меншого». Однак, невідповідність цих груп ідентичностей поширюється і на інші великі соціальні групи. Зокрема, це групи середнього достатку – малий та середній бізнес, менеджери середньої ланки, викладачі вузів тощо, а також на таку велику групу як молодь. Успадкований з розвалом РС культурний поділ давно не відповідає потребам самореалізації представників цих груп. Тому дуже часто вони дистанціонуються від політики, відчужуються, створюють замкнуті комунікаційні сфери і пасивно реагують на політику, на відміну від старшого покоління. На цьому тлі, відбувається втрата комунікаційного доступу до суспільства з боку політичних інститутів, які не встигають модернізуватись до швидкозмінної системи комунікацій, і, відповідно, втрачають можливість впливати. Культурні цінності більше не залежать від колективної публічної сфери, а можуть підтримуватись та реалізовуватись на індивідуальному рівні. В зв'язку з цим трансформується і функція держави, яка мусить шукати нових форм колективної ідентичності за межами культурних. Необхідно розбудувати новий рівень взаємовідносин між владою та суспільством, основаних на іншій ідентичності, цінностях та усвідомленні. Такою ідентичністю є громадянська.

Перспективи конструювання громадянської ідентичності в Україні
Конструювання нової ідентичності давно вже є вимогою політичної та соціальної ситуації в Україні. Однак, замкнутість політичного знання та радянська інституційна інерція протистоять можливості впровадження нових цінностей та ідей. Стара національна ідентичність більше не може служити об’єднавчим та надихаючим фактором держави-нації. В епоху, коли індивіди значно менше прив’язані до свого походження, території, мови тощо, коли мультикультуралізм гібридизує та подавляє національну культуру шляхом глобалізації та інтеграції, питання виживання держави лежить саме в площині її здатності зберігати внутрішню колективну ідентичність на основі нових громадянських цінностей.
Громадянська ідентичність встановлює нове розуміння держави відмінне від національного. В ній суспільство сприймає державу як свого партнера або союзника в першу чергу, і як свого захисника в другу. В ідеальному варіанті взаємодії суспільства та держави відбувається на основі договору – Конституції, а членство в ньому визначається громадянством. Ця стара як світ ідея французьких просвітників потребує реанімації в сучасну епоху. Інституційна неспроможність забезпечувати ефективне управління в епоху монархій призвела до заміни пріоритетної ідентичності в політичній площині з релігійної на національну, яка відзначалася вищим рівнем інтеграції та суспільної мобілізації. В українських умовах свою неспроможність доводять інститути основані на культурних практиках та цінностях, і вони мають поступитись більш інтегративним та мобілізаційним громадянським цінностям.
По своїй суті громадянська ідентичність базується на правах та обов’язках держави та громадянина, закладених в основі громадянства. Однак, вона перебуває поза національною культурою. Її базовою цінністю є недоторканість приватної сфери, саме в рамках якої кожен громадянин може зберігати національну та релігійну ідентичність не побоюючись втручання збоку держави. Дотримання умов договору-Конституції є наступною важливою цінністю, яка забезпечує цілісність суспільства. Відповідальність за дотримання спільно визначених норм та створених для їх забезпечення інститутів складає основу функціонування державного механізму. Ця відповідальність, в свою чергу, наділяє політичну систему суспільною довірою, і, як наслідок, можливістю ефективно реалізовувати норми та поставлені завдання. В цьому контексті, громадянська ідентичність заміняє поняття держави – нації на державу – добробуту, де в політичному плані на першому місці перебувають не захист культурних цінностей, а захист достатку та покращення рівня життя населення. Тому в такій державі політичні дискусії ведуться навколо ефективності державного управління, захисту національної економіки, та можливості реагування на глобальні виклики. Власне останні і становлять загрозу, «Іншого», громадянської ідентичності, а не інша нація чи культура, як у випадку національної.
По своєму громадянська ідентичність дає відповідь на розуміння історії. Власне, для держави добробуту, як і для держави-нації чи королівства, історія починається з моменту її виникнення. Вона не заперечує все, що було до неї, і не вбачає в цьому спадковості. Для неї це як зміна епох, кожна наступна відрізняється від попередньої, але завдячує їй своєю появою. Громадянська ідентичність актуалізує в людях інші цінності і мобілізує їх на виконання інших завдань. Якщо для національної культури було характерним мобілізовувати суспільство на доведення кращості своєї культури, на конкуренцію з іншими націями, то для громадянських цінностей важливо мобілізовувати економічні завдання покращення власного добробуту, та на конкуренцію щодо рівня життя, економічної експансії тощо. В цьому сенсі громадянські цінності не можуть конкурувати з національними, оскільки вони не є взаємовиключні. Просто, громадянська ідентичність робить головними питання достатку в публічній сфері, а національні цінності зберігаються на індивідуальному рівні.
Конструювання громадянської ідентичності в українському суспільстві може мати два сценарії: державний і громадсько-політичний.

Сценарій 1
Фактично, держава не може конструювати ідентичність, оскільки сама ґрунтується на певних цінностях та суспільних практиках. Конструювання ідентичності згори відбувається за умов захоплення влади маргінальною групою, яка не володіє достатньою суспільною підтримкою. В даному випадку все залежить від того, чи є така група носієм певних цінностей та ідеології, і чи володіє вона комплексним проектом втілення нової ідентичності? Частіше маргінальні групи не можуть реалізувати жодних проектів, оскільки зіштовхуються з опором суспільства і погрузають у внутрішні конфлікти.
Альтернативним варіантом є конструювання нової ідентичності політичними інститутами через зовнішній тиск. Певне міжнародне середовище може здійснювати тиск з метою внутрішніх трансформацій в державі, зокрема, її колективної ідентичності. В контексті України мова йде про європейську інтеграцію, яка надає необхідне знання та цінності з трансформації політичних інститутів та модернізації суспільства. Важливо, що європейська інтеграція починає з внутрішніх змін в державному апараті, зокрема, запровадження нових систем управління, європейських досвідів та знань. Оскільки європейська інтеграція формувалась на громадянських мультикультурних цінностях, її вплив на органи влади вже частково зачищає їх від культурних антагонізмів та сприяє засвоєнню нових цінностей.
В результаті зміни чиновницької ментальності змінюється і якість діяльності політичних інститутів, зокрема, у їх взаємодії з суспільством. Права людини та врахування інтересів громад змушують органи влади більше комунікувати з різними соціальними групами та враховувати їхні інтереси. Шляхом цих комунікацій в суспільстві і розвиваються нові практики співпраці з владою, а, відповідно, створюються передумови для нового колективного самовизначення.
Втім, сумнівно, щоб в Україні міг спрацювати такий сценарій. Вплив європейського середовища значною мірою нейтралізується тиском Росії та внутрішньою неузгодженістю щодо напряму інтеграції. Окрім цього, слабкість та безініціативність самих інститутів робить їх залежними від політичної кон’юктури, а, відповідно, другорядним гравцем в публічному просторі. З цієї перспективи більш реальним видається другий сценарій.

Сценарій 2
Громадянські цінності можуть спочатку бути прийняті на рівні суспільства, а тоді втілитись в самих інститутах влади. Проблема поширення цінностей на рівні суспільства полягає в тому, що потрібно не тільки поінформувати про них, а створити передумови для засвоєння. Тобто громадянська ідентичність має реалізовуватись ще до того, як буде сприйнята громадянами. Одним з можливих інструментів досягнення цього є соціальний рух.
Соціальний рух об’єднує різні суспільні групи в їх боротьбі проти чогось спільного. Тим не менше, всередині руху, його учасники змушені виробляти певні домовленості та розуміння для координації своїх дій. На основі цього виробляються певні практики взаємної комунікації, які з часом переростають в спільні цінності та ідентичність. Особливістю соціального руху є те, що він мобілізовує велику кількість політичних лідерів нової ідентичності з певним рівнем довіри серед суспільства. Оскільки рух є боротьбою проти чогось, він змушує лідерів постійно відстоювати свої цінності, що ще більше сприяє їх засвоєнню. Соціальний рух завжди виступає альтернативою існуючому стану речей. Тобто він може призвести навіть до трансформації політичної системи в цілому.
В Україні існують значні передумови для виникнення громадянського соціального руху. Низький рівень підтримки чинних політиків та самої політичної системи, а також низька задіяність представників активних соціальних груп в політиці, формують запит на появу певного руху. Однак, поштовх до його появи вже не можуть дати члени дійсної дискредитованої еліти. Це мають бути абсолютно нові лідери, з альтернативним баченням розвитку держави. Якщо команді таких лідерів вдасться поширити знання про громадянські цінності, та створити умови для їх реалізації, вони зможуть утворити нову електоральну більшість за межами традиційного розламу культурних ідентичностей.