Дискредитація демократії
02:00, 08.12.2008
Автор: Адміністратор
https://podrobnosti.ua/analytics/2008/11/24/568102.html
Віктор Андрусів, директор Інституту ДемАльянсу ім. Р. Шумана
Українські політики полюбляють нагадувати західним друзям про те, що Україна – це демократія і європейська країна. Іноді здається, що згадування про демократію та європейськість виступає таємним козирем, який витягують з рукава, щоб отримувати благословення євроінтеграційних прагнень. Однак, останнім часом цей козир втратив свою магічну дію, оскільки Захід, заклопотаний проблемами фінансової кризи, став все частіше говорити правду в очі про те, чим є , або точніше, чим насправді не є Україна. Ну що ж, принаймні, тепер наші політики не зможуть подавати банальну толерантність як знакові дипломатичні перемоги, а ми, суспільство, отримаємо підтвердження того, в чому самі давно сумніваємося – чи є демократія в Україні?
Ілюзія демократії в українському суспільстві народилась завдяки виборам, і як це не парадоксально, вибори ж її і знищили. Можливість чесно обрати владу – була центральним критерієм в оцінці демократичності країни протягом тривалого періоду. Втім, це завжди був тільки один з багатьох інших важливих критеріїв. Демократії відрізняються одна від одної, але їх завжди можна впізнати. В політиці це: верховенство права, незалежний суд, свободи громадянина, дотримання політичних зобов’язань тощо; в економіці: ринкові відносини, конкуренція, повага приватної власності, індивідуальна ініціатива – все це важливі складові того, що робить демократію бажаною і ціннісною. Натомість, українська політична еліта зосередилась виключно на виборах. Вся політична та економічна діяльність в державі крутиться навколо виборів. Всі рішення оцінюються з позиції політичних рейтингів, а всі дії здійснюються на збереження та отримання влади. Нажаль, виборчі погоні перетворили демократію з інструменту досягнення добробуту та процвітання, на інструмент з’ясування політичних стосунків. Фактично, своїми діями політики дискредитують демократію в очах суспільства, при чому здійснюють це всюди і всіма можливими способами.
Дискредитація політична
Демократична логіка виборів передбачає, що вони допомагають розв’язати політичну кризу і дати можливість органам влади працювати. Однак, в Україні, як свідчить досвід, все відбувається навпаки. Вибори можуть розв’язати кризу нерівномірного представництва в парламенті, проблему балансування влади тощо, але, вони не можуть розв’язати проблему стосунків між політиками. Наприклад, яку кризу мають розв’язати дострокові вибори в дійсному парламенті? З моменту початку осінньої пленарної сесії парламент переживає щонайменше третю кризу. Перша була пов’язана з розвалом коаліції та пошуком можливих нових. Друга, була пов’язана з самим фактом організації дострокових виборів. І зараз триває третя, пов’язана з виборами нового спікера.
У всіх цих криз була спільна причина: спочатку робимо - потім думаємо. Що думав БЮТ, коли голосував спільні законопроекти з ПР на початку вересня, а потім переголосовував їх назад? Що думав Президент, коли видавав указ про дострокові вибори, а потім його відміняв? Зрештою, що думали депутати, які звільняли Яценюка, а тепер не можуть обрати спікера? Все це не риси демократичної влади. Обов’язковим елементом демократії є публічне обговорення до прийняття рішення, а не публічні розборки після. Дискусія дає політикам шанс збагнути правильність і ризики майбутнього рішення, та відчути переваги пошуку компромісу. Окрім цього, вона дає суспільству можливість зрозуміти справжні мотиви прийняття рішення та почути альтернативи. В Україні ж політичні дискусії і передвиборчі дебати вважають одним й тим самим, тоді як, насправді, перші покликані знайти істину, а другі знищити суперника і довести свою правоту.
Не переобтяжені можновладці і таким важливим атрибутом демократії як дотримання норм, при чому не дотримуються і тих, які самі ж приймають. Порушення регламенту, який є порушенням Конституції, при звільненні Яценюка – красномовне підтвердження перемоги політичної доцільності над законодавчою необхідністю. Однак, проблема ще глибша, оскільки навіть політична доцільність, не може бути стабільною та тривалою. Здавалося б, що усунення Яценюка мало за собою домовленість щодо призначення Литвина, чиї 20 золотих голосів ще більше виросли в ціні після розвалу коаліції. І, тим не менше, маючи обіцянки від БЮТ та від ПР одночасно, лідер блоку свого імені так і не зміг отримати посаду спікера. Виходить, що депутати не тільки не дотримуються норм і своїх обіцянок перед народом, а ще й свого слова один перед одним. Де ж тут демократія?
Навряд чи знайдемо ми її в підконтрольних судах, куплених ЗМІ, проплачених мітингах, кишенькових партіях тощо. В Україні немає того, що в світі називають демократією, але те, що ми маємо впевнено називають демократією українські політики. Саме тут криється найбільша небезпека, суспільство, яке втомилось від політичного бардака, може засудити не тільки винних в ньому політиків, а й саму демократію як форму правління. І зростання рейтингу КПУ, яке фіксують соціологи, тривожний сигнал в цьому напрямку.
Дискредитація економічна
Демократія - благолюбива, вона не проростає в середовищі криз та хаосу. Існує прямий зв’язок між рівнем достатку населення та рівнем демократичності країни. Тривалий час політичні протистояння вже не позначались на українській економіці, яка стабільно прогресувала незалежно від того хто сидить в кріслі на Грушевського. Частково це відбувалось завдяки росту світової економіки, і, в першу чергу, сусідів України. Однак, тепер, коли криза починає перевіряти товщину гаманців пересічних громадян, можна побачити як мало в нас було від того, що називається ринкова економіка.
Приватизація великих металургійних комбінатів, на яких тримається одна четверта ВВП, як в епоху Кучми, так і під час президентства Ющенка, теж була проявом демократичності влади для всього світу. Але при цьому, знову ж таки, була порушена елементарна логіка приватизаційного процесу. При демократії завод передається в приватну власність, оскільки держава вважається поганим менеджером, а приватний власник більш чутливий до вимог конкуренції та власних прибутків. Тепер під час кризи, з’ясувалось, що приватні власники настільки ж неефективні як і держава, оскільки не створили жодних передумов для збереження власної конкурентності на глобальному рівні. Шалені надприбутки від продажу металу в попередні роки успішно вкладались в нерухомість та предмети розкоші, а не в модернізацію заводів та зменшення їх енергозалежності. В підсумку, свої проблеми головні металурги побігли вирішувати саме через державну допомогу.
Не ринкові відносини можна спостерігати в багатьох економічних сферах. Рейдерство та політичне кришування, залежність бізнесу від владної кон’юктури, корупція, все це зробило українську демократію неспроможною дати швидкі економічні результати, а тепер, поєднавшись з політичним безпорядком у владі, вона не може запропонувати ефективних виходів з майбутнього економічного колапсу. В той час як населення живе в страху перед масовими скороченнями та поверненням в 90-ті, українські політики продовжують з’ясовувати свої стосунки і паралельно захищати інтереси своїх спонсорів. Кому потрібна така демократія?
Без сумніву, гірше за кризу – її очікування. Якщо в багатьох країнах Заходу ці очікування супроводжуються надіями на владу, то в Україні демократично обрана влада відверто засмучує та лякає. Сучасний стан вимагає від політиків конкретних підбадьорюючих кроків на зміцнення довіри в суспільстві та запобіганню можливому соціальному загостренню. Безперечно, закатані рукава ще не гарантують успіху в подоланні кризи. Тим не менше, вони дають суспільству надію і скеровують його в позитивну діяльність. Натомість, хаос та безпорядок у владі змушують всіх готуватись до найгіршого. На цьому ґрунті може почати розвиватись соціальне напруження, яке буде супроводжуватись повною недовірою до влади та й до самої політичної системи. Економічна криза завжди має своїм продовженням соціальну та політичну. І вони можуть вдало співпасти з президентськими виборами. Проблема полягає в тому, чи вибере суспільство, тепер дискредитовану, демократію, так як це було в 2004 році?
«Європу турбує, що Україна весь час лише говорить про демократію замість того, щоб щось робити. І, чесно кажучи, ми вже дуже втомились від цих розмов: «демократія, демократія, демократія...». – сформулював європейське бачення президент Естонії Тоомас Хендрік Ільвес, яке, без сумніву, співпадає з думкою багатьох українських громадян.
