Борітеся і поборете...або навіщо Україні перемога в газовій війні?

02:00, 19.01.2009

Автор: Адміністратор

https://podrobnosti.com.ua/analytics/2009/01/16/576911.html

«Війна – це продовження політики тільки іншими способами». Відома формула теоретика війни Клаузевіца як ніколи актуальна для сучасних російсько-українських відносин. На жаль, газова суперечка – це не просто чергова серія безкінечної мильної опери про нелюбов між двома державами, це конфлікт, війна. За останніх півроку політичне керівництво РФ вдруге вдається до продовження своєї політики «іншими способами», і це змушує задуматись: які цілі, насправді, переслідує Кремль? І як врятуватись від здоровенного агресивного ведмедя?
 

Розібратись в справжніх мотивах винуватців «європейського холодомору» практично неможливо на тлі какофонії, яку влаштували українські та російські політики взаємними звинуваченнями. Власне, російська сторона постаралася зробити з України «верблюда», який має оправдуватись. Натомість, українські політики традиційно почали розігрувати образ демократичної жертви від агресії Москви. І ті і інші спрямовували свою ораторську та акторську майстерність на ЄС, який із задоволенням закидав би обох помідорами. Брюссельським чиновникам, в першу чергу, необхідно відновити поставки газу і тільки тоді розбиратися хто винен. Але оскільки газовий спір – це не європейська вистава, то європейцям довелось погоджуватись на слов’янське – «спочатку шукаємо винного, а потім вирішуємо проблему».
 

В міру розгортання газового протистояння подавались різні пояснення причин «російської агресії», які умовно можна розділити на «недоречні» та «прагматичні». Найбільш недоречним поясненням закрученого вентиля є «покарання України за інтеграцію в НАТО». А чи є за що карати після відмови Брюссельського саміту надати ПДЧ? Навряд чи. Окрема порція недоречних пояснень, наприклад, про спробу дестабілізації в країні, про гру на конкретних політиків та особисту неприязнь Путіна – регулярно озвучувалась українськими політиками. Твердження про дестабілізацію викликають значний сумнів, оскільки українські політики і без газового конфлікту вдало з цим справлялись. Навряд чи комусь може додати рейтингів відсутність газу і нереально висока ціна на його доставку. А щодо особистої неприязні, то російський прем’єр виявляє її скоріше фразами про «мазурика», ніж газовою війною, в якій вже сильно постраждав імідж його країни.
 

Прагматичні пояснення виглядають значно ближчими до реальності, оскільки знаходять своє часткове підтвердження в останніх виступах російських можновладців. По-перше, як основний інтерес газової атаки вказується бажання приватизувати українську ГТС (газотранспортну систему). Загалом, це старий лейтмотив, який звучав ще під час перших газових конфліктів 2006-го. Однак, схоже, що умови фінансової кризи та нестабільна ситуація в Україні провокують Кремль в чергове вхопитись за ласий шматок. По-друге – це будівництво обхідних газопроводів, зі всіма геополітичними наслідками відновлення російської сфери впливу. Останнім часом стабільність в газовій галузі приспала європейський ентузіазм до проектів «Північний» та «Південний» потоки. З руйнуванням українського іміджу стабільного транзитера, чутливий до проблем енергетичної безпеки ЄС стане більш активним в будівництві нових газопроводів. І, по-третє, падіння цін на нафту, яке потягне за собою і ціни на газ, змушує російських газовиків шукати додаткових доходів. Україна споживає стільки ж газу, скільки й Німеччина, а тому втрати від європейських прибутків, можна покрити за рахунок «меншого брата». Тривалість газового конфлікту та рішучість московських керівників свідчать, що без задоволення хоча б частини цих прагматичних інтересів – на вирішення конфлікту сподіватися марно.
 

Проте, не буває так зле, щоб не було добре. Кожна війна дає можливість дізнатись про свої переваги. В даному випадку, газовий конфлікт продемонстрував важливість української труби для ЄС і для самих українців. За контрактами укладеними європейськими компаніями з Газпромом, на останньому лежала відповідальність за доставку газу. Тепер, коли російська сторона постійно киває на Україну, європейці розуміють, що Газпром не може гарантувати поставки і що українська труба виступає окремою складовою в схемі постачання. Це відкриття вказує, що українські позиції далеко не програшні, і існують успішні сценарії виходу з конфлікту.
 

Газотранспортний батіг
 

Енергетичні ресурси Росії стали невід’ємними складовими її могутності. Газ став батогом в російській зовнішній політиці, з яким доводилось миритись багатьом країнам. Водночас, трубі, по якій цей газ транспортувався, взагалі не надавали жодного значення. Не спромігшись вирішити проблеми транзиту європейського газу через українську територію і залучивши європейців до вирішення конфлікту, Газпром фактично дав карт-бланш на переговори між Україною і ЄС щодо вирішення існуючих проблем. Одним із результатів цих переговорів могли б стати окремі договори на транзит між європейськими компаніями та НАК «Нафтогаз». Це означає, що Україна зможе отримувати європейську плату за транзит, яка у декілька разів вища за сучасну.
 

Однак, це не всі позитивні переваги такого розвитку подій. У відповідь на зростання транзитної ціни і укладання договорів з Україною європейські споживачі вимагатимуть зниження ціни на газ в еквівалентному розмірі від Газпрому. В підсумку середньоєвропейська ринкова ціна, яку напарюють українській владі в Кремлі, буде нижчою для України на кордоні, оскільки не включатиме вартість транзиту. Якщо додати до цього очікуване світове падіння цін на газ – цей енергоресурс може стати цілком доступним для української економіки по ринковим цінам. Разом з цим, незалежні контракти з європейськими компаніями, а, відповідно, і зростання їхньої залежності від Нафтогазу, підніме вагу України для ЄС. Адже в разі чого, вентиль може знову закрутитись, тільки вже на нашій території.
Без сумніву, втілити цей варіант в життя дуже складно. Для цього необхідно зайняти жорстку позицію і мати достатній запас сили волі, щоб витримати шалений міжнародний тиск. Не виключено, що Газпром піде на відкритий шантаж європейських партнерів, щоб запобігти укладенню незалежних транзитних контрактів. Але це має означати, що він буде в змозі самостійно вирішувати проблеми «крадіжки газу», які сам озвучив в цьому конфлікті. Окрім цього, на Україні лежить ряд міжнародних зобов’язань, зокрема, і по Енергетичній Хартії. Втім, при потребі, можна скористатись практикою російського прем’єра і «в топку» це викинути.
 

Трубою в ЄС
 

Одним із переможних наслідків газової війни може стати наближення України до втілення її рожевої мрії – членства в ЄС. Принаймні частково. Ідея приватизації української ГТС не є поганою по – своїй суті. Вона стає такою, коли туди домішується політика. Адже складно продати її тому, хто й так постійно створює проблеми з газом. Зовсім інакше ситуація виглядає, якщо б приватизацією зацікавились європейські компанії. Цьому знову ж таки неабияк сприяє газовий конфлікт.
 

Безумовно, тепер ЄС не може махнути рукою на проблеми російсько – українських відносин, оскільки від цього залежить його енергетична безпека. Питання надійних поставок газу в Європу не вирішиться, якщо ГТС потрапить в руки російських компаній. Це тільки посилить внутрішні політичні конфлікти в Україні і міжнародну нестабільність. Натомість, приватизація європейськими структурами здешевлює транзит газу в Європу і з’єднує споживачів з виробником. Для України – це спосіб зблизитись з ЄС і претендувати на участь в спільній енергетичній політиці. Оскільки членство в Союзі підтримує понад 50% українців цей крок не буде мати значних політичних наслідків для внутрішньої ситуації. В підсумку, ГТС може сприяти перегляду європейцями перспектив українського членства в ЄС. На додачу, декілька мільярдів євро отриманих з приватизації аж ніяк не помішають в період глобальної фінансової кризи.
 

Уроки 1973-го
 

Незалежно від того, як українська влада використає трубу – газова війна може принести значні дивіденди в довгостроковій перспективі. Власне, енергетичну війну не в Росії придумали, і Захід вже переживав її в 1973 році. Країни ОПЕК вирішили покарати США за підтримку Ізраїлю, однак, результат виявився набагато гіршим для агресорів. Звичайно, американська економіка потрапила в складну ситуацію – запасів нафти не вистачало і бензин наливали по талонах. Але, водночас, саме нафтова криза призвела до революції в двигунах і стрімкому зростанні японського автомобілебудування. Протягом кількох років економіка Заходу перебудувалась на інші енергоресурси і, в підсумку, країни ОПЕК були змушені відмовитись від своєї політики.
 

Подібний розвиток подій матиме і у випадку загострення газової війни з Росією. Зупинка більшості великих підприємств України змусить власників продати їх успішним міжнародним компаніям, які зможуть модернізувати виробництво і зменшити споживання газу. Паралельно брак газу створить попит на енергозберігаючі технології та альтернативні види енергії. Створивши сприятливі умови для інновацій в цій сфері Україна може стати впливовим гравцем на міжнародному ринку. Якщо цього вдасться досягнути – в майбутньому Росія втратить свій головний важіль в міжнародній політиці.
 

Шанси перемогти в газовому протистоянні – великі. Однак, все впирається в проблему здатності та готовності українських політиків вести гру на перемогу. Поки що в конфлікті веде Росія, яка має значно більший вплив на європейських політиків і займає чітку позицію. Образ жертви, який розігрують українська дипломатія, не дає шансів претендувати на перемогу. Зараз складно визначити чим закінчиться газова війна, але кожний день завдає серйозної шкоди всім задіяним сторонам. І можна не сумніватись, що в конфлікті виграють ті, в кого міцніші нерви.

Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана