Толерантність - не наш коник

Потяг «Рівне-Київ». До вагону заходить старий чоловік у супроводі жінки, яка намагається знайти потрібне місце. Посадивши дідуся, вона щось шепнула провідниці і вийшла з вагону. За кілька хвилин до чоловіка підходить роздратована провідниця. З розмови було зрозуміло, що чоловік сліпий. Його супутниця попросила провідницю повідомити, коли буде його зупинка. Ця ситуація викликала невимовне обурення у більшості пасажирів вагону, адже ж як можна залишити незрячого, які невідповідальні люди, пролунала навіть фраза: «Хай би горіли у пеклі». При цьому сліпий, але досить жвавий чоловік, сидів мовчки, не знаючи, що відповісти на ці звинувачення, адресовані, таке враження, йому.
У Європі чи Америці все це виглядало б так: провідниця з радістю допомогла б людині з вадами зору, електричка, як мінімум, мала б голосове сповіщення про зупинки на станціях, люди навколо толерантно не звертали б увагу і зрозуміли б близьких, які намагаються дати чоловікові право на повноцінне життя.
А що відбувається у нас? Чи вдасться тобі після такого пригноблення не відчувати себе безпомічно та жалюгідно?